Довічне позбавлення волі без реальної перспективи звільнення має в Україні ряд проблемних питань, суперечить чинному кримінальному законодавству та порушує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.
Протиріччя з нормами кримінального законодавства України
Так, ч. 2 ст. 50 Кримінального кодексу України передбачає, що метою покарання є не тільки кара, а й виправлення засуджених, а в ч. 3 ст. 50 ККУ йдеться про те, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Проте сам факт того, що ця категорія осіб усвідомлює, що у них відсутні будь-які шанси на звільнення, викликає почуття страждання, які принижують людську гідність, завдають шкоди моральному та фізичному здоров’ю. Тобто довічне позбавлення волі несе в собі певне фізичне чи психічне насильство.
Відтак, покарання у вигляді довічного позбавлення волі є непропорційним законній меті покарання, що нівелює саму цю мету. Адже такою метою є виправлення, а довічно засуджені не мають стимулу для виправлення, бо розуміють, що не мають реальної можливості звільнення.
Президентське помилування
Єдиною можливістю отримати свободу для довічно засуджених є помилування Президентом, яке передбачене ст. 106 Конституції України. На практиці ця процедура помилування є вибірковою, нечіткою, не ефективною та з низкою прогалин. Так, Президент має право помилування, але з яких саме підстав він виходить під час вибору особи засудженого, який буде помилуваний, залишається незрозумілим. Президент не надає правову оцінку справи, не наділений правом ані розслідування всіх її обставин, ані з’ясування факту, чи був засуджений виправлений, чи досягнута мета покарання. Тобто Президент обирає, кого може бути піддано процедурі помилування, просто виходячи зі своєї суб’єктивної думки. Цим порушуються права інших довічно засуджених, які на таких же законних підставах мають право бути помилуваними. Вони в цьому випадку дискриміновані.
Законопроект №4048 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень ЄСПЛ»
До 2021 р. нормами кримінального законодавства України не були передбачені застосування умовно-дострокового звільнення для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а також їх право на заміну покарання на позбавлення волі на певний строк. Цей факт ставить їх в дискримінаційне положення відносно інших засуджених, які знають і розуміють реальний строк відбування покарання. Проте на початку березня 2021 р. Верховна Рада України ухвалила у першому читанні законопроект «Про внесення змін до де яких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини», котрий передбачає можливість заміни особам, засудженим до довічного позбавлення волі, невідбутої частини покарання більш м’яким, але лише після фактичного відбуття ними не менше 10 років призначеного судом покарання.
Документом закріплюється можливість надання особам, засудженим до довічного позбавлення волі, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» відбули понад 10 років такого покарання, права на його заміну покаранням у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 20 років, але при цьому загальний строк покарання не має бути менший за 25 років. Повне прийняття та введення в дію цього законопроекту зможе привести національне законодавство у відповідність до практики ЄСПЛ.
Порушення конвенційних прав довічно засуджених
Практикою Європейського суду з прав людини вже не одноразово встановлено, що довічне позбавлення волі в Україні порушує норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Системне порушення Україною Конвенції показане у справах «Лопата та інші проти України» та «Петухов проти України». Своїми рішеннями та позицією ЄСПЛ наголошує, що довічне позбавлення волі вимагає наявності реальної можливості для дострокового звільнення.
За статистичними даними, Україна знаходиться на першому місці серед європейських країн за кількістю довічно засуджених. Ця статистика є невтішною та демонструє прогалини українського кримінального законодавства, які потребують змін. Серед головних порушень, які вбачаються з довічного позбавлення волі в Україні, є порушення ст. 3 та 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Порушення ст. 3 Конвенції
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
ЄСПЛ у покаранні у вигляді довічного позбавлення волі вбачає порушення ст. 3 Конвенції, яке полягає у катуванні через неможливість перспективи звільнення, сам факт якого приносить страждання та принижує гідність довічно засуджених.
Катування — це поводження найвищого рівня жорстокості. Ця заборона має абсолютний характер. Засуджені на довічне позбавлення волі не розуміють, що саме можуть зробити для того, щоб скоротити строк відбування покарання, у них немає стимулу для виправлення, адже вони розуміють, що вже ніколи не вийдуть на волю. Цей факт породжує психічні страждання.
ЄСПЛ не відхиляє можливості прийняття покарання у вигляді довічного позбавлення волі, проте наголошує, що такі засуджені повинні мати право та реальну можливість знати, як, коли та за яких умов зможуть стати вільними. У разі, якщо держава не передбачає чіткого та ефективного механізму звільнення, засуджені піддаються внутрішнім стражданням, які можуть призвести до психічних та фізичних захворювань, що в умовах повної ізоляції цілком ймовірні.
Аналізуючи поняття «нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження», слід виділити та акцентувати увагу на двох аспектах:
• ненадання належної медичної допомоги;
• неналежні умови утримання.
Держава повинна забезпечувати засудженим достатній рівень як медичної допомоги, так і умов утримання. На жаль, в Україні пенітенціарні органи недофінансовані, в них не вистачає медичного персоналу, вони не можуть якісно надавати медичну допомогу. Невідповідність санітарним нормам, відсутня вентиляція, невеликі камери, недостатня освітленість — це лише невеликий перелік реалій. Такі умови створюють у довічно засуджених осіб почуття розпачу та неповноцінності. Знаходячись у таких нелюдських умовах та ще й на пожиттєвий строк, засудженим вкрай важко виправитись, тобто досягти мети покарання.
Засуджені, які проживають у таких умовах, очевидно, можуть мати проб леми зі здоров’ям. Тісні камери, повна антисанітарія та недостатність освітлення призводять до тяжких наслідків, які напряму впливають на самопочуття засуджених.
В Україні з проблематики неналежних умов тримання під вартою та ненадання медичної допомоги звертаються до уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Омбудсмен отримує скарги на порушення прав засуджених на охорону здоров’я та медичну допомогу в тюрмах. Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ненадання медичної допомоги прирівнюється до катувань, чим порушується ст. 3 Конвенції. ЄСПЛ не одноразово наголошував, що для дотримання вимог ст. 3 Конвенції має існувати теоретична та фактична можливість пом’якшення вироку у вигляді довічного позбавлення волі, що означає, що в ув’язненого має бути перспектива звільнення та можливість перегляду вироку.
Порушення ст. 14 Конвенції
«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою».
На даний час в Україні відсутній механізм перегляду покарання у вигляді довічного позбавлення волі, немає можливості умовно-дострокового звільнення таких засуджених. На законодавчому рівні не закріплений чіткий порядок, що повинні робити довічно засуджені, щоб було розглянуте питання про їх дострокове звільнення. Це ставить їх у дискримінаційне положення порівняно з іншими особами, які засуджені до позбавлення волі на певний строк та мають передбачуваний механізм, зрозумілі умови з певним ступенем точності для скорочення строку покарання.
Водночас за міжнародним правом засуджені до довічного позбавлення волі не можуть бути дискриміновані відносно інших засуджених, вони мають право знати, що можуть зробити для того, щоб мати можливість звільнення.
Відповідно до ст. 14 Конвенції, поняття дискримінації передбачає в основному випадки, коли з особою чи групою осіб без належних підстав поводяться гірше, порушуючи її конституційні та конвенційні права, ніж з іншими особами, навіть якщо Конвенція не передбачає кращого поводження. ЄСПЛ не виключає покарання у вигляді довічного позбавлення волі, проте практика Суду вказує на те, що довічно засуджені все ж не мають бути дискриміновані відносно інших засуджених, повинні мати шанс та реальну можливість відбуття покарання на певний строк.
Чи є шанс у довічно засуджених на дотримання їх конвенційних прав?
Європейська інтеграція України вимагає врегулювання національного законодавства відповідно до міжнародних стандартів Європейського Союзу. Українське право має бути адаптоване до європейських правових стандартів. Європейський погляд на тлумачення таких понять, як «катування» та «нелюдське поводження», є досить глибоким та гуманним. Вони з більшим розумінням та співчуттям ставляться до осіб, які засуджені на довічне позбавлення волі. Рішення ЄСПЛ у таких випадках показують, що незалежно від того, ким та яке саме було вчинене правопорушення, за яке особу засуджено до довічного позбавлення волі, особа все ж повинна мати шанс на звільнення, адже розуміння безнадійності призводить до нелюдських страждань.
У останніх справах «Лопата та інші проти України» та «Петухов проти України» рішеннями ЄСПЛ встановлено порушення Україною прав довічно засуджених відповідно до ст. 3 Конвенції. У зв’язку з тим, що рішення Європейського суду з прав людини мають прецедентний характер, при подальшому розгляді схожих справ ЄСПЛ буде використовувати встановлений прецедент. Тому шанс у довічно засуджених на дотримання їх конвенційних прав є.
Дарія Махненко для “Юридичної газети”
