Питанню притягнення суддів до відповідальності останнім часом приділяється підвищена увага, однак зовнішня нескладність цієї проблеми приховує її глибину. На жаль, на фоні показового постійного апелювання суспільної думки до всебічного посилення відповідальності суддів жоден з компетентних органів не бажає об’єктивно розібратися в проблематиці досліджуваного питання. Допоки така ситуація триватиме, результатами роботи судової системи не будуть задоволені ні суспільство, ні самі судді.
Спробуємо розібратися, чому саме така ситуація склалася і що треба зробити, щоб змінити її на краще.
Першим і ключовим у питанні притягненні суддів до відповідальності є пошук справедливого балансу між фундаментальним принципом діяльності судової гілки влади (у всіх суверенних державах це її незалежність від будь-якого зовнішнього впливу) та невідворотністю покарання для судді у разі допущення ним винного порушення закону, прав та інтересів фізичних та/або юридичних осіб.
Сутність цього аргументу полягає в тому, що суддя при відправленні правосуддя підкоряється лише закону. Цей конституційний та конвенційний принцип має не лише декларуватися державою, а й забезпечуватися і реалізуватися, оскільки залежний суддя — не суддя. При цьому залежним суддю робить не страх перед законним і справедливим розв’язаннями питання щодо притягнення його до дисциплінарної відповідальності, а страх перед загрозою безправної свавільної розправи за добросовісне виконання професійних обов’язків, перед незаконним публічним переслідуванням за ухвалення принципових та сміливих рішень, які, на жаль, часто не влаштовують державних можновладців.
Так чи інакше, останнім часом мають місце непоодинокі прецеденти неправового та свавільного звільнення суддів, прикладами яких показово «вчать» тих суддів, яким поки дозволили залишились працювати. Існування такого механізму притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності практично призводить до протилежного результату — повної залежності суддів від дисциплінарних органів. Фактичне притягнення суддів до відповідальності за виконання професійної діяльності, прийняті судові рішення, перегляд їх змісту дисциплінарними органами за ігнорування передбачених законодавством процедур апеляційного і касаційного оскарження, тобто незаконне привласнення цими органами всупереч Конституції України виключних функцій суду зводить нанівець саму сутність існування незалежної судової гілки влади та повністю виключає досягнення мети правосуддя — захисту порушених прав та інтересів осіб, притягнення винних до відповідальності.
В результаті грубого порушення принципу незалежності суддів і судів зміни не в бік покращення правосуддя відчувають усі без виключення учасники судових процесів, що, логічно, поглиблює проблему. З одного боку, суспільство бажає карати суддів, у т.ч. за рішення, які йому не подобаються, а з іншого — отримувати законні рішення. За такого алгоритму суспільство буде вважати законними лише ті рішення, які співпадають з його суспільною думкою, а не з законом. Але виникає питання: де тоді в цій конструкції суд як незалежний самостійний орган?
Не кожний замислюється над тим, що будь-який спір має дві сторони: задоволену і незадоволену, тому для однієї сторони у спорі рішення суду завжди буде залишатися незаконним і несправедливим. На жаль, у сьогоденні мають місце непоодинокі випадки, коли не караються, а, навпаки, публічно і показово підтримуються факти невиконання судових рішень. Вагомість негативного впливу такої тенденції в суспільстві недооцінюється, оскільки саме судовій гілці влади притаманне виправлення помилок інших гілок влади, законодавчої і виконавчої, які замість визнання і виконання судового рішення та виправлення своїх помилок незаконно притягують до відповідальності суддю, що ухвалив таке рішення. При такому розвитку подій криза поглиблюється, а у свідомості громадян штучно формується приниження авторитету судової влади.
Дійсно, ніхто не каже, що всі судді добрі та без жодних вад, однак у більшості вони прагнуть лише одного — невтручання у їх професійну діяльність та надання можливості спокійно виконувати свою роботу і не хвилюватися про те, що за прийняте законне рішення суддя може бути свавільно звільнений та публічно принижений. Розуміючи глибину проблеми, виникає логічне питання: чи будуть судді при такій системі дисциплінарної відповідальності не боятися ухвалювати законні, справедливі та принципові рішення? Відповідь очевидна: так!
Штучне приниження авторитету судової гілки влади має й іншу мету — кадрову. Формування у суспільства сталої негативної думки про всіх суддів у державі без виключення покладене в основу державних програм люстрації, атестації та створення в антиконституційний спосіб численних дисциплінарних органів та комісій для суддів та кандидатів на посади суддів. На жаль, під корисною метою очищення судової гілки влади від так званих «одіозних» та недоброчесних суддів через притягнення останніх незаконно до дисциплінарної відповідальності в державі досягнуто протилежного результату — тотального кадрового голоду в суддівських лавах, майже повного знищення професійних суддів як класу. Як бачимо, велика кількість досвідчених суддів або самостійно, хоч і не зовсім добровільно, залишили свої посади в період після подій 2013–2014 рр., а ще більше були звільнені за політично вмотивованими рішеннями.
З наведеного випливає наступна, не менш вагома причина проблеми — неймовірна політизованість процесу притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, що є неприпустимим як за базовими історичними принципами розподілу влад, так за національним і міжнародним законодавством, що регулює діяльність судів і суддів, що підкріплено сталою практикою ЄСПЛ.
У судовій системі на сьогодні склалася така ситуація, що майже жоден суддя, який ухвалив рішення всупереч загально проголошеним політичним міркуванням і тезам, не залишився без дисциплінарного покарання чи навіть звільнення. Масове добровільне і через дисциплінарні процедури звільнення суддів створило в судах України гострий кадровий голод, який межує з повним паралічем відправлення правосуддя. Для учасників судових спорів це наслідком обернулося необхідністю роками чекати вирішення своєї справи, а для суддів — нелюдським навантаженням і майже проживанням в робочому кабінеті. Описана ситуація жодним чином не сприяє покращенню якості правосуддя та підвищенню довіри суспільства до судової гілки влади.
Важливими в контексті досліджуваного питання є випадки здійснення тиску на суд публічних осіб, які набувають системного та зухвалого характеру, шляхом впевнених тверджень в публічному просторі з приводу того, яке саме рішення прийме суд у майбутньому, або прийняття якого саме рішення суду вітатиметься. Особливо ця вада притаманна судовим справам, що мають значний суспільний інтерес. Очевидно, судді розуміють такі публічні висловлювання так, що у разі ухвалення протилежного заявленому в засобах масової інформації рішення їм слід чекати найближчим часом ініціювання дисциплінарного провадження і покарання.
Якщо зазирнути в глибину законодавчої суті притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, там картина не краща, а можливо, й гірша. Висловлюючись коротко і простою мовою, національне законодавство, яке регулює питання притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, є абсолютно невизначеним у правовому сенсі. Воно сформоване таким чином, що будь-якого суддю за будь-яке порушення, і навіть не порушення, а прийняте неугодне рішення можна притягти до дисциплінарної відповідальності, у т.ч. звільнення з посади. Склади дисциплінарних правопорушень судді невизначені аж до тієї абсурдної межі, коли правові норми не дають можливості відокремити правомірну поведінку від протиправної та передбачити юридичні наслідки такої поведінки для судді .
Тобто, дисциплінарний закон є непередбачуваний, містить численні абстракті поняття, які не мають чіткого законодавчого визначення, як то сумнів у об’єктивності та неупередженості, розумні строки, доброчесність, неврахування усіх обставин справи та інші, які, у свою чергу, не можна зрозуміло і чітко кваліфікувати. За такого неякісного законодавчого формування підстав фабули дисциплінарної відповідальності судді неможливо забезпечити однакове застосування закону. Суддя просто не розуміє, чого він не повинен робити, щоб не бути притягнутим до дисциплінарної відповідальності, а дисциплінарні органи наділені правом необмеженого трактування закону, що неминуче призводить до правового свавілля, незаконних звільнень і, як наслідок, безпрецедентного порушення прав людини.
Описана законодавча проблема є підґрунтям формування дисциплінарної практики щодо суддів на засадах правового свавілля. Сумність ситуації у тому, що законодавче виправдання дисциплінарної розправи над суддями є свідомим, оскільки національне законодавство в частині дисциплінарної відповідальності суддів суперечить сталій практиці з цього питання ЄСПЛ і усім висновкам Венеціанської комісії щодо України стосовно впроваджуваних законодавчих ініціатив дисциплінарної відповідальності суддів.
Єдиним позитивним моментом у темі притягнення суддів до відповідальності є визнання у червні 2020 р. неконституційною ст. 375 КК України (прийняття суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови) як такої, що суперечить принципу верховенства права, зокрема його основному елементу — юридичній визначеності, не узгоджується з принципами незалежності суддів, суперечить Конституції України. Тобто за всі ті ознаки, які притаманні й процедурі дисциплінарної відповідальності суддів, що свідчить про правильність викладених аргументів та зроблених з них висновків.
Підсумовуючи, слід вказати, що відповідальність суддів як інститут, звичайно, повинна існувати, але з дотриманням принципу верховенства права і правової визначеності, перш за все у форматі передбачуваності правових норм, якості та прозорості закону. Такий інститут має виключати політизованість процесу притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Незалежність дисциплінарних органів у широкому і глибокому розумінні, склад яких має формуватися з найбільш досвідчених суддів (можливо, суддів у відставці, які глибинно розуміють сутність питання винуватості/невинуватості судді при відправленні правосуддя), що стане передумовою незалежності самих суддів. Участь у дисциплінарних органах різного роду громадських активістів, різноманітних публічних діячів, інших представників та незрозумілих органів, склад яких формується за участю інших гілок влади, у жодному разі не зможе забезпечити якісну реалізацію дисциплінарних процедур щодо суддів.
На жаль, у нашій державі механізм притягнення суддів до відповідальності жодним чином не відповідає задекларованій меті — підвищення довіри до судової гілки влади, покращення роботи судів, притягнення суддів до відповідальності за винні дисциплінарні проступки. Такий механізм має приховану і справжню мету — підкорити судову владу, поставити її на коліна, зробити її повністю залежною від дисциплінарних та атестаційних органів, інших гілок влади та політичних вподобань, які домінують у суспільстві в певний період часу, і повністю контрольованою зовсім не закону. Наразі залишається сподіватися, що колись ситуація зміниться на краще.
Іван Староста для “Юридичної газети”
