Майже півтора роки тому набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року, за яким чинні Господарський процесуальний кодекс України та Цивільний процесуальний кодекс України зазнали значних змін. Проте новел в кодексах так багато, що дискусії щодо застосування їхніх окремих положень не вщухають донині.
Однією з таких новел є зміна підходу у питанні розмежування судової юрисдикції, впровадження нових правил та критеріїв її розмежування, що одразу ж потягло за собою й зміну судової практики, що є вкрай важливим та заслуговує на окрему увагу.
Наразі зупинимось на питанні розмежування цивільного та господарського судочинства у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання.
Статтею 20 ГПК в редакції Закону № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року визначена предметна та суб’єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.
Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Отже, справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці законодавець відніс до юрисдикції господарських судів.
Велика Палата Верховного Суду прийняла цілу низку постанов, розмежовуючи юрисдикцію у таких спорах зазначаючи, що у цьому випадку суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи (постанови ВП ВС від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18, від 19 березня 2019 року у справі № 904/2538/18).
Окремо слід зазначити, що ГПК у попередній редакції обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких спори щодо виконання господарських договорів (у тому числі укладених для забезпечення основного зобов’язання) віднесені не були. Водночас за змістом статей 4, 45 ГПК в редакції Закону № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року сторонами в господарському процесі можуть бути і фізичні особи, які не є підприємцями, натомість винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями пунктів 5, 10, 14 статті 20 цього Кодексу.
Слід зазначити, що стаття 19 ЦПК «Справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів», на відміну від положень статті 20 ГПК, не містить норм щодо віднесення такої категорії спорів до юрисдикції цивільного судочинства в залежності від сторін основного зобов’язання.
Таким чином, маємо ситуацію, коли законодавець прямо встановивши у пункті 1 частини першої статті 20 ГПК, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, аналогічних винятків для судів загальної юрисдикції не зробив, що, в свою чергу, не могло не потягти за собою низку питань.
Дуже цікавою, як і суперечливою, як на мій погляд, в цьому контексті є правова позиція, викладена у постанові ВП ВС від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18. Тут Велика Палата, продовжуючи свої міркування на тему того, що критерієм розмежування юрисдикції у спорах щодо виконання забезпечувальних договорів є суб’єктний склад основного зобов’язання, дійшла висновку про те, що справа у спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем у якій є юридична особа, до якої перейшли права вимоги за кредитним та іпотечними договорами, а відповідачем – юридична особа-іпотекодавець (майновий поручитель), підлягає розгляду за правилами цивільного, а не господарського судочинства, оскільки боржником за основним зобов’язанням є фізична особа, що не є підприємцем.
Мотивуючи цю постанову, ВП ВС дійшла висновку про те, що «Пункт 1 частини першої статті 20 ГПК виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, сторонами якого не є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, натомість частина перша статті 19 ЦПК у системному зв’язку з частиною першою статті 2, частиною першою статті 5, статтею 46, частиною першою статті 47, частиною другою статті 48 цього кодексу не встановлюють обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами акцесорного зобов’язання є винятково юридичні особи та (або фізичні особи-підприємці). Тобто, з 15 грудня 2017 року, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов’язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов’язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов’язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов’язання, зокрема незалежно від того, чи об’єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов’язання.»
Поряд з цією доволі неоднозначною позицією цікавим є те, що, відповідно до відомостей з ЄДРСР, ця постанова ВП ВС оформлена одразу двома суддями, які, водночас, не є доповідачами у цій справі, а отже чекаємо окремих думок.
Підсумовуючи викладене з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб’єктного складу сторін. Враховуючи положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК у справах щодо виконання акцесорних зобов’язань суб’єктний критерій застосуванню не підлягає, а вибір судочинства у такому випадку залежить виключно від суб’єктного складу сторін основного зобов’язання, що є абсолютною новелою та має враховуватись під час складання та подання відповідних позовів.
Костянтин Сидоренко, адвокат, кандидат юридичних наук, партнер податкової практики, АО «Клочков та партнери», Юрліга
