Вища судова інстанція не вважає право на необхідну оборону абсолютним, а навпаки, закликає нижчестоящі суди розбиратися, чи не отримав агресор більше дозволеного. Але спробуйте під час бійки розрахувати силу удару так, щоб не заподіяти противнику серйозної шкоди?
У кримінальному законодавстві більшості країн обов’язково передбачено право громадян на самооборону, право захищати себе, свою сім’ю, своє майно від злочинного посягання. Таке право є і у громадян України, але користуватися ним в нашій країні – справа клопітка, а часом і небезпечна.
Не так важливий сам закон, як практика його застосування, а правозастосовчу практику в нашій державі формують суди. І ось, саме в нашій українській судовій практиці необхідна оборона займає особливе місце, якщо не сказати виняткове.
Давайте почнемо з закону.
Стаття 36 Кримінального кодексу України (КК) говорить про те, що кожна людина має право на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Ця ж стаття визначає необхідну оборону як набір дій, спрямованих на захист своїх або чужих законних прав та інтересів, а також інтересів суспільства і держави від злочину (правопорушення). При необхідній обороні допускається заподіяння шкоди нападаючому, якої достатньо в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. При цьому не можна допускати перевищення меж необхідної оборони.
У той же час, перевищенням меж необхідної оборони вважається умисне заподіяння нападаючому тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Саме наявність в законі таких оціночних понять як «шкода, необхідна і достатня в даній обстановці» або «шкода, що явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту» поставили людину, яка захищається, у вкрай невигідне становище по відношенню до нападаючого. Тому як, виходячи із закону, розмір шкоди, яку завдають засобами захисту, приблизно повинен дорівнювати розміру шкоди, що завдається посяганням. Але як в момент небезпеки, перебуваючи в стресі, людина, яка захищається зможе визначити, наскільки шкода від її захисту рівносильна шкоді від нападу? На нашу думку, оціночні поняття необхідно прибрати із закону.
У книзі Анатолія Тілє є приклад, який ілюструє проблеми практичного застосування закону про необхідну оборону. Так, п’яний хуліган пристає до дівчини. Хлопець, що проходить повз, спробував хулігана урезонити, але той накинувся на нього. Хлопець, не довго думаючи, наніс хулігану удар в щелепу. П’яний падає, б’ється головою об асфальт і помирає. Захисник потрапляє під суд за вбивство і вже на суді намагається виправдатися, що він робив все правильно: він захищав жінку, тому що інакше вчинити не міг. Але судді охолоджують його запал зауваженнями «а чому ви не звернулися до відділення міліції?», І, навіть «ви ж могли від п’яного втекти!».
З високою часткою ймовірності аналогічна ситуація в українському суді буде розглянута точно так само. Оскільки смерть нападника від дій того, хто захищається завжди розглядається судами як перевищення меж необхідної оборони. З цього правила є винятки, але вони настільки рідкісні, що сприймаються юридичною спільнотою як щось надзвичайне.
Чим небезпечне перевищення меж необхідної оборони? Перевищення меж необхідної оборони – це умисне заподіяння нападаючому тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. За таке діяння настає кримінальна відповідальність за статтями 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) і 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони) КК України.
Є ще наочні приклади у Тілє, у яких йдеться про радянське правосуддя, проте подібні ситуації зустрічаються і в українських реаліях. Одна людина напала з сокирою на іншу. Той оборонявся від нападу лопатою і вбив нападника. Особа, котра оборонялася, була засуджена за перевищення меж необхідної оборони через невідповідність засобів захисту засобам нападу, оскільки древко лопати довше рукоятки сокири (топорища). Тобто, за логікою суду в цьому випадку засіб захисту не відповідав засобу нападу. З чого випливає висновок, що якщо оборонятися лопатою від сокири, потрібно спочатку відламати від неї древко, щоб воно стало коротше топорища.
Схожий приклад, коли чоловік б’є жінку на вулиці. Небайдужий перехожий заступається за неї. Зав’язується бійка, в результаті якої перехожий завдає хулігану три удари по голові палицею, підібраною тут же на землі. Бешкетник помирає на місці, а перехожого притягують до кримінальної відповідальності за умисне вбивство та засуджують за цією статтею. Верховний суд СРСР переглянув вирок і визначив, що перехожий перевищив межі необхідної оборони, оскільки його дії не відповідали характеру і небезпечності посягання. Він був остаточно засуджений за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. Знову-таки, за суддівською логікою перехожий мав захищати жінку виключно голими руками, оскільки нападник був беззбройний.
Подібна ситуація, коли група п’яних підлітків хуліганила на ковзанці. Випадковий перехожий спробував їх заспокоїти. Один з підлітків відділився від групи і у відповідь впритул наблизився до перехожого. Складалося враження, що високий та міцний молодий хлопець має намір вдарити перехожого, але чоловік першим завдав підліткові удар в обличчя. Підліток впав, вдарився головою об лід і через якийсь час помер від отриманої травми. Чоловік був визнаний винним в необережному вбивстві.
Тут за тією ж суддівською логікою перехожий мав дочекатися удару від підлітка і тільки потім робити в його сторону якісь дії, і, можливо, він виявився б у стані необхідної оборони.
Всі три приклади показують нам недосконалість вітчизняного інституту необхідної оборони. До слова, наша сучасна держава недалеко пішла від радянської дійсності в питаннях самооборони.
Так, в постанові пленуму Верховного Суду України № 1 від 26.04.2002 року сказано: «Для того, щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не тільки відповідність або невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, яка загрожувала особі, що захищалася, і обставини, які могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини».
Тобто, вища судова інстанція не вважає право на необхідну оборону абсолютним, а навпаки, закликає нижчестоящі суди розбиратися, чи не отримав агресор більше, ніж передбачалося. Але спробуйте під час бійки розрахувати силу удару так, щоб не заподіяти противнику серйозної шкоди? Вийде це у вас? З такою збоченою логікою нападник може легко перетворитися на жертву, а той, хто захищається, навпаки – стане злочинцем. При такому підході суди просто ламають долі тисяч порядних, сміливих людей, переконуючи їх тим самим, залишатися осторонь, проходити повз.
Звичайно, в цій частині необхідні зміни до чинного закону про кримінальну відповідальність. Поняття перевищення меж необхідної оборони має бути скасовано. Але і в чинному законі є випадки, коли перевищення меж необхідної оборони не вбачається і, відповідно, кримінальна відповідальність не настає.
Таких випадків лише три. Відповідно до частини 5 статті 36 КК України не є перевищенням меж необхідної оборони і не тягне кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає для:
а) захисту від нападу озброєної особи;
б) захисту від нападу групи осіб;
в) відвернен?я протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення (гараж, дачу, офіс і т. ін.).
Теоретично в цих трьох випадках можна навіть вбити нападника. Сказане підтверджується і судовою практикою.
Так, людина була засуджена за ст. 118 КК України за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. З матеріалів справи випливає, що засуджений, перебував у себе вдома та захищаючись від незаконного проникнення в його житло і нападу двох чоловік, завдав одному з нападників кухонним ножем один удар в груди, в результаті якого постраждалий в той же вечір помер в лікарні. Касаційний кримінальний суд в складі Верховного Суду, переглядаючи справу, вказав, що засуджений запобігав протиправному насильницькому вторгненню у своє житло і захищався від нападу групи осіб, а значить, за ч. 5 ст. 36 КК України, перебував у стані необхідної оборони, тому не підлягає кримінальній відповідальності (справа № 342/538/14-к від 26.04.2018 р).
На нашу думку, кількість таких випадків потрібно збільшити, так як життя диктує все нові і нові умови застосування засобів самооборони. Наприклад, чи буде стан необхідної оборони, коли нападник б’є гайковим ключем, а той, хто захищається, відстрілюється з травматичного пістолета? Чи можна в цьому випадку вважати володаря гайкового ключа озброєною особою? І таких прикладів чимало.
Частина 5 статті 36 КК України для відбиття нападу дозволяє застосовувати зброю або будь-які інші засоби і предмети. Чим же в нашій країні дозволяється оборонятися, крім власних кулаків?
Порядок володіння, застосування, придбання і зберігання засобів самооборони регулюється в Україні трьома нормативно правовими актами:
– Постановою ВРУ «Про право власності на окремі види майна» від 17.06.1992 р № 2471-ХІІ;
Згідно з цими документами, громадяни України з дозволу органів внутрішніх справ мають право володіти:
– з 21 року – вогнепальною гладкоствольною мисливською зброєю;
– з 25 років – вогнепальною мисливською нарізною зброєю (мисливським карабіном, гвинтівкою, комбінованою зброєю з нарізними стволами).
– з 18 років – газовим пістолетом, револьвером і патронами до них, зарядженими речовинами сльозоточивої та дратівної дії;
– з 18 років – холодною зброєю, а саме багнетом, стилетом, ножем, кинджалом, арбалетом, нунчаками, кастетом і т.п., а також іншим предметом, який призначений для ураження живої цілі за допомогою сили м’язів людини або ж механічної дії пристрою;
– з 18 років – пневматичною зброєю калібром понад 4,5 міліметрів і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів в секунду;
– з 21 року (окремі категорії громадян) – травматичною зброєю або, по науковому, пристроєм для відстрілу гумовими кулями.
Володіння, зберігання, застосування цих засобів самооборони без відповідного дозволу тягне за собою покарання за статтею 263 КК України у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 7 років.
При цьому без дозволу можна володіти:
– з 18 років – пневматичною зброєю калібром менше 4,5 міліметрів і швидкістю польоту кулі нижче 100 метрів в секунду;
– з 18 років – газовими балончиками (крім тих які використовуються співробітниками правоохоронних органів).
При цьому не рекомендується мати в наявності електрошокер, так як він є спецзасобом і заборонений для використання звичайними громадянами. Крім електрошокера, використовувати для самозахисту можна будь-який з вище перерахованих предметів, але виключно за наявності дозволу (там, де цього вимагає закон) і тільки в межах необхідної оборони.
Володимир Клочков, адвокат, керуючий партнер, Олександр Кудрявцев, адвокат, АО «Клочков та партнери», для Ліга Закон. Бізнес
