Право на справедливий суд одне з перших закріплене у статтях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 6) та високо поставлене у низці судових рішень ЄСПЛ, зокрема у справах Delcourt v. Belgium, Bellet v. France та «Трегубенко проти України». Більше того, аналізуючи Основні принципи незалежності судових органів, що схвалені резолюціями 1985 р., міжнародна спільнота наділяє суди обов’язком забезпечувати справедливість та безсторонність судового розгляду.
Варто зазначити, що згаданий документ, як і рекомендації Комітету міністрів Ради Європи, акцентують увагу на необхідності високих моральних якостей та відповідної правової підготовки для осіб у мантіях з нагрудним знаком. Їхній відбір має ґрунтуватися на об’єктивних критеріях та основі попередніх здобутках та заслугах. Такі критерії міжнародна спільнота детально описала у резолюції №2006/23. Це, зокрема, незалежність, об’єктивність, чесність та непідкупність, дотримання етичних норм, рівність, компетентність та старанність. Такі вимоги високих особистих і професійних якостей та обов’язки здійснення правосуддя на засадах справедливості й безсторонності для суддів у європейському співтоваристві віддзеркалюються у відповідних стандартах відповідальності за їх порушення.
Незважаючи на інтеграційний вплив права ЄС на правові системи держав-членів, практика притягнення суддів до відповідальності за завідомо неправосудні рішення відображається в досить різних, а іноді й протилежних формах.
Висновок №3 Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) закріплює, що судді підлягають кримінальній відповідальності згідно з кримінальним законодавством за правопорушення, скоєні ними не під час здійснення судових обов’язків. КРЄС переконана, що введення такої відповідальності є неприйнятним, адже суддя не повинен бути змушений працювати під погрозою грошового покарання і тим більше тюремного ув’язнення, оскільки наявність такої погрози може, нехай навіть підсвідомо, вплинути на його рішення.
Водночас Рада виокремлює можливість цивільної відповідальності суддів за свідомо хибне рішення або інші грубі порушення, особливо на державному рівні, після того, як незадоволена сторона підтвердила своє право на компенсацію з боку держави. Така позиція КРЄС відповідає положенням Європейської хартії про статус суддів, зокрема п. 5.3: «Кожна особа повинна мати можливість оскаржити неправильно винесене рішення у конкретній справі до незалежного органу…». Варто наголосити, що приводом для такого оскарження не може бути тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, крім випадків злочинного наміру чи грубої недбалості згідно зі звітом Групи держав проти корупції Ради Європи та рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи.
Розглядаючи питання відповідальності суддів за завідомо неправосудні рішення з боку наявної державної практики, варто наголосити на існуванні кримінальних законодавств, що не передбачають такого злочину, як винесення завідомо неправосудного рішення. До прикладу, правові системи таких держав, як Ірландія, Республіка Кіпр та колишня країна-член ЄС Англія, не передбачають відповідальності осіб у мантіях за винесені ними судові рішення. Більше того, законодавство Ліхтенштейну, Португалії, Італії, Швеції та низки інших країн звільняє суддів від відповідальності за власні діяння та бездіяльність під час виконання службових обов’язків, притягуючи їх до відповідальності лише на основі антикорупційного права. Необхідно додати, що кримінальні кодекси Албанії, Нідерландів та Швейцарії містять склади злочинів, де спеціальним суб’єктом є суддя, лише пов’язані з одержанням неправомірної вигоди, тобто пов’язані з проханням, вимаганням або незаконним одержанням подарунка чи іншої вигоди з наміром вчинити дії, що суперечать його обов’язкам задля здійснення впливу на рішення у справі.
Аналізуючи правові системи країн ЄС, де наявна кримінальна відповідальність суддів за завідомо неправосудні рішення, можна дійти висновку, що вона поділяється на прояв у формі окремої правової норми або ж входить до складу посадового злочину.
До прикладу, Кримінальний кодекс Польщі визначає суддю як одного з посадових осіб, а його завідоме неправосудне рішення — як посадовий злочин. Аналогічно, за кримінальними кодексами Австрії, Литви та Словаччини судді несуть відповідальність за неправосудне рішення на підставі загальних видів посадових злочинів, приміром, незаконне позбавлення волі чи зловживання службовим становищем. Також існує практика виділення судді як окремої посадової особи, яка тягне відповідальність на підставі посадових злочинів. Наприклад, кримінальний кодекс Литви у злочині щодо порушення публічних інтересів одним з відповідальних осіб визначає «тих, хто, працюючи в судах, здійснює функції представника влади», а кримінальний кодекс Данії визначає суддю як особу, яка наділена юрисдикцією для розв’язання правових питань. Таким чином, у згаданих країнах, як і у низці інших, відповідальність суддів за завідомо неправосудні рішення не регламентована як окремий злочин.
На противагу цьому, існують держави, котрі виділяють окремий ряд кримінальних правопорушень, що можуть бути здійснені суддями під час виконання службових обов’язків. Яскравим прикладом такої форми відповідальності є законодавство Іспанії. Кримінальний кодекс цієї країни містить 26 статей, що деталізують незаконні дії осіб у мантіях з нагрудним знаком. Іспанці виділяють окрему відповідальність для суддів за винесення незаконного вироку чи рішення умисне, через грубу необережність чи незнання, без законної причини або під приводом нібито неясності, недостатності закону чи прогалини в законі. Більше того, іспанці криміналізують низку інших дій, що вчинені суддями, які матимуть наслідком неправосудність судового рішення.
Аналогічно, положення кримінальних кодексів таких держав, як Латвія, Естонія, Бельгія, Німеччина та низка інших, виділяють окремих суб’єктів судового процесу — суддів та визначають низку злочинів проти здійснення правосуддя, у т.ч. винесення завідомо незаконного рішення.
Відповідно, кримінальне законодавство держав-членів ЄС, яке передбачає кримінальну відповідальність судді за завідомо неправосудне рішення, поділяється на спеціальні норми про постановлення суддею неправосудного рішення, та ті, що встановлюють відповідальність судді як посадової особи за вчинення посадового злочину.
Підсумовуючи усю практику, яка проаналізована вище, можна дійти висновку, що правові системи держав-членів ЄС досить по-різному встановлюють стандарти відповідальності суддів за завідомо неправосудні рішення, а деякі країни її взагалі вилучають. Виходячи з аналізу правових норм, стаття, що закріплює вищезгадану відповідальність судді, в першу чергу має відповідати принципу правової визначеності. Кримінальні кодекси країн ЄС детально описують ознаки рішення, за яке суддя може бути притягнутий до відповідальності, а саме: незаконність, необґрунтованість чи упередженість. Ба більше — усі підстави для притягнення судді до відповідальності та механізми реалізації оскарження незаконних дій суддів є чітко врегульованими і не порушують, з одного боку, принципи незалежності судової влади, а з іншого — право на справедливість та безсторонність судового розгляду.
Олег Бодак для “Юридичної газети”
