Чи можуть бути права учасників кримінального провадженнями однаковими? «Наша адвокатська практика показує неоднозначне застосування положень кримінального процесуального закону в українських реаліях», – каже адвокат, партнер АО «Клочков та партнери» Іван Сароста.
Та разом з адвокатом об’єднання Олександром Кудрявцевим пояснюють: Взяття під варту, по народному «арешт», є найсуворішою мірою запобіжного заходу у сучасному українському кримінальному процесі. Арешт означає фізичну ізоляцію людини, яку запідозрили у вчиненні злочину від суспільства, утримання її за гратами, в спеціально призначених для цього установах. Це найвища міра обмеження людської свободи.
Справедливо, що таке обмеження допускається у виключних випадках. А тому не дарма у Конституції України зазначено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленому законом (ст. 29).
Чинний КПК України визначає тримання під вартою як винятковий запобіжний захід, який застосовується тільки у разі, якщо стороною обвинувачення буде доведено, що жоден з пом’якшених запобіжних заходів не зможе забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного (ст. 183 КПК України).
Тобто, законодавець підводить до думки, що тримання під вартою до вирішення питання про винність особи не повинно бути «загальним правилом», слід виходити з презумпції залишення особи на свободі і якомога ширше застосовувати інші альтернативні запобіжні заходи. В цій частині в чинному КПК України врахована позитивна практика Європейського суду з прав людини, зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «Калашников проти Росії».
Зокрема, тримання під вартою переважно застосовується за тяжкі та особливо тяжкі злочини, хоча Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що позбавлення волі людини не можна оцінювати з винятково абстрактного погляду, беручи до уваги тільки тяжкість злочину (рішення ЄСПЛ справі Мамедова проти Росії). Тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (рішення ЄСПЛ справах справах – Ідалов проти Росії, Гарицький проти Польщі, Храїді проти Німеччини, Ілійков проти Болгарії).
В той же час, законодавець дає суддям можливість застосовувати до підозрюваних осіб запобіжні заходи, альтернативні триманню під вартою. Однією з таких альтернатив є застава. В кримінально-процесуальному розумінні застава полягає у внесенні коштів на спеціальний (казначейський) рахунок з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, за умов звернення внесених коштів у дохід держави в разі невиконання цих обов’язків (ст. 182 КПК України).
При цьому закон дозволяє застосовувати заставу як альтернативу триманню під вартою. Більше того, за ч. 3 ст. 183 КПК України суд або слідчий суддя зобов’язані застосувати заставу в разі, коли беруть особу під варту, тобто зобов’язані надати людині шанс вийти на свободу. Проте є випадки, коли суд або слідчий суддя має право не визначати розмір застави під час обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зокрема, застава може не визначатися, коли злочин вчинено із застосуванням насильства або погрозою його застосування, коли злочин спричинив загибель людини та коли стосовно особи вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.
Донедавна, перелік таких випадків був дещо ширшим. Застава могла не застосовуватись до злочинів проти основ національної безпеки, а також до низки злочинів, вчинених проти громадської безпеки (ч. 5 ст. 176 КПК України). Однак, Конституційний Суд своїм рішенням №7-р/2019 від 25.06.2019 року згадану норму визнав неконституційною і відповідно вона втратила чинність.
Слід наголосити, що не визначати заставу як альтернативу запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою є правом суду. Тобто, за певних умов навіть у вище окреслених трьох випадках застава може бути застосована.
З адвокатської практики в об’єднанні розповімо про показові справи, які якраз ілюструють проблему застосування застави як альтернативи триманню під вартою.
Так, громадянин Х підозрювався слідством у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ст. 257, ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 206 КК України. Всі злочини є тяжкими та особливо тяжкими. Нашому клієнту ставилось у вину, що він, діючи у складі озброєної банди, декілька разів вчиняв підпал будівель в місті Києві, в тому числі з використанням гранат, зберігав при собі зброю, а також спільно з іншими членами банди протидіяв законній господарській діяльності підприємства. За підозрою у вчиненні цих кримінальних правопорушень громадянин Х був затриманий та наступного дня судом йому було обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою без визначення розміру застави (справа № 761/45809/18). В подальшому строк тримання під вартою нашому клієнту продовжувався ще двічі і обидва рази без визначення застави. Відсутність застави судді обґрунтовували погрозами застосування насильства, які нібито лунали з уст нашого клієнта в бік потерпілих. Тобто судді використовували дозволений законом виняток. Кожного разу ми, як захисники, намагались переконати суд, що застосування застави до нашого клієнта є можливим. І тільки на четвертий раз суд дослухався до аргументів захисту і скориставшись своїм правом, визначив нашому клієнту розмір застави, що дало йому змогу вийти на свободу. В результаті громадянин Х, будучи раніше не судимим, провів у неволі 8 місяців, допоки суд дав йому шанс на звільнення. Цей приклад показує, наскільки не просто в сучасних умовах домогтися від суду застосування застави, коли йдеться про особливо тяжкий злочин.
Але є й протилежний приклад. Громадянин М був затриманий разом зі спільниками за вчинення умисного вбивства з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України). Злочин є особливо тяжким. Нашими клієнтами в цій справі виступали потерпілі від злочину (родичі вбитого). Розглядаючи клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, суд дійшов висновку, що, не дивлячись на вчинення злочину із застосуванням насильства, до підозрюваного можливо застосувати заставу як альтернативу триманню під вартою. У своєму рішенні суд врахував, що прокурор не заявив заперечення проти застосування застави. І це при тому, що позиція прокурора з потерпілою стороною зводились до неможливості застосування будь-якого менш суворого запобіжного заходу, окрім як тримання під вартою без можливості внесення застави. Випадки, за яких застава може не визначатися, залишились поза увагою судді. Певна річ, рішення суду було оскаржено до апеляційної інстанції і врешті-решт скасовано апеляційним судом в частині визначення застави. Цей приклад навпаки показує, як іноді судді легковажно ставляться до застосування застави там, де її застосування не є доцільним.
Наведені приклади застосування застави, як альтернативи запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою дають підстави говорити про неоднакове як розуміння, так і застосування положень кримінального процесуального закону, що, у свою чергу, безпосередньо впливає на права всіх учасників кримінального провадження.
Нагадаємо, що поняття «застосування запобіжного заходу» охоплює не тільки обрання запобіжного заходу, а й випадки його зміни, коли суд обирає інший захід. Такий висновок зробила колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу особи на ухвалу апеляційного суду.
Іван Староста. адвокат, партнер АО «Клочков тапарнери», Олександр Кудрявцев, адвокат АО «Клочков тапарнери», LegalHUB.Online
